jllogo

Адвокат Роман Лихачов судиться з Верховною Радою

Лихачов

Роман Лихачов. Народився в місті Чугуєві Харківської області в сім’ї військового. Закінчив Харківський інститут військово-повітряних сил і Національну юридичну академію ім. Ярослава Мудрого. П’ять років служив у Збройних силах. У юриспруденції – з 2006-го, з 2011року практикує як адвокат. Виграв понад 1000 справ. Засновник і керівник Чугуївської правозахисної групи, що ініціювала понад 50 проваджень проти чиновників. Одна з виграних справ увійшла до збірки «Стратегічні справи України» за 2014 рік. Співавтор підручника для шкіл «Практичні завдання у сфері прав людини» для 10-11 класів. 2013-го рішенням Ради адвокатів Харківщини визнаний найкращим молодим адвокатом області. Хобі – пейнтбол. Дружина Катерина викладає англійську мову на курсах.

2010 року сидів удома і мені не хотілося працювати – зламав палець на нозі. Тут дзвінок: напишіть апеляцію. Справа була безнадійна. Довести, що новий будинок згорів через коротке замикання холодильника — це все одно, що злітати на Марс. Прецедентів – одиниці. Суд першої ін­станції програли, а отже, перспективи – мізерні. Але клієнт вчепився, поки я не сказав «так». Коли на п’ятому засіданні призначили експертизу, я довго приходив до тями – як пра­вило, судді справ не читають. Досі не розумію, як ми вигра­ли справу в таких монстрів, як «Індезіт» і «Електроленд».

З одного клієнта брати гроші не варто, треба просто до­помогти. А іншому краще назвати космічну суму – тільки б він зник. Бо отримаєш купу неприємностей, навіть якщо справу виграєш. Є люди з синдромом судових засідань, називаю їх «повсталими з пекла». Вони прагнуть судитися з будь-якого приводу.

Прапрадід по материній лінії на початку 1920-х оренду­вав землю, наймав людей. Зараз сказали б – фермер, а тоді таких називали куркулями. 1929 року його звинуватили в тероризмі й дали 15 років таборів. Я ознайомився з його справою – провини він не визнав. А 1937-го заарештували його сина, мого прадіда. Нібито за анекдот про Сталіна. За іншою версією – прадід звинуватив дільничного в крадіж­ці, і той помстився.

Важливо бути гнучким, вміти перебудуватися. А зов­нішні ефекти – це для тих, хто хоче побільше «збити» з клі­єнта: «Ой, як у вас все погано! Розлучення? Вас не розведуть, якщо не дасте 500 доларів». Кажу, не ходіть до N. Не платіть, воно стільки не варте. Ні! Людям подобається красиве, навіть обман.

Прадід по батьківській лінії разом з односельцями прогнав поміщика й очолив колгосп після революції. А після війни ловив банди з місцевих поліцаїв. Йому помстилися – кинули гранату у вікно. Могли врятувати. Але хірург не зробив, що потрібно. Прадід перед цим розстріляв його сина.

Коли в середині 1990-х у Чугуєві в людей відбирали квартири, переоформлюючи на підставних осіб, батько написав у газету. Але кримінальну справу завели проти нього. Він був начальником служби паливно-мастильних матеріалів авіаційного полку. Звинуватили в розкраданні й натякнули: мовчатимеш – справу закриємо. Або – в’язни­ця. «Якщо треба, можу й посидіти», – відповів батько.

Мені тоді було 15 років. Обшуки проводила військова прокуратура разом з офіцерами, які служили в нашій частині. Вчора друзі, а сьогодні – гірше за чужих. Вилучили два зелені відра — вирішили, що вони з військової части­ни, викрутку – ніби вона авіаційна. І сумку з парашутної тканини, в якій ми картоплю тягали. Справу, звичайно, закрили, а квартирними аферистами так ніхто і не зайняв­ся. Один із них продовжує працювати суддею – бачимося на засіданнях.

Збирався вступати до медичного – чотири роки готувався. Коли побував на прийомі у знайомого лікаря, передумав: не було ні грошей, на які я сподівався, ні людської вдячно­сті. Подався до військового університету.

Як медаліст мав право вибирати, де служити. Див­люся – в Харківській області жодної вакансії. Найближча точка – Золотоноша на Черкащині. Виступив на зустрічі з київськими генералами. Це був перший серйозний про­тест. Запитав: «Чому приховали, що в Харківській області є 11 посад?» Кажуть: раз такий розумний, поїдете в Західну Україну. Але залишили на Харківщині.

Хотів працювати в юридичній службі Міністерства оборони. Але юристів там ні за що не мають. Треба їхати в суд, а командир не пускає – бо стрільби. Кажу: «Ми програємо півмільйона». «Ну то й що? Найголов­ніше – бойова підготовка». Останньою краплею стали тендери на військове обладнання. Я вважав їх нечесними й документи підписувати відмовився. Мене обробляли: пропонували без іспитів вступити до академії, погрожу­вали звільнити. Врешті переможця торгів затвердили без мого підпису.

Подобаються справи нетипові. Скажімо, судишся з Вер­ховною Радою. Немає звідки списати, треба думати. Якщо програєш, програє все суспільство. Зараз оскаржую тарифи на комунальні послуги – вважаю їх завищеними.

Був підзахисний, який забив матір до смерті. Знає, що йому світить довічне, і ненавидить усіх – зокрема й адвоката. Заходиш у слідчу кімнату — страшно. Удвічі більший за мене, за секунду може переламати шию.

Маю офіс у підвалі. Сюди важко кинути пляшку із займистою сумішшю або підірвати. Вікно розбити неможливо – його нема. Коли зайняв проукраїнську позицію, сказали, що офіс спалять. Погрожували, коли в «сепаратистському» Чугуєві вийшов у футболці з невтішною фразою про Путіна.

До роботи мотивує азарт: готовий на все, тільки б не програти. Ще надихає гідний суперник. Коли слухалася справа проти апарату Верховної Ради, приїхав академік з Академії правових наук. Як мені захотілося перемогти! Кілька томів практики перечитав. І ми виграли апеляцію.

Через нічні виїзди вдома постійно скандали. Коли збираємося на відпочинок, дружина просить вимкнути в телефони й Інтернет.

15.10.2015

Віктор ФОМЕНКО

«Країна»